Відмінності між версіями «Вольницька Аліна Володимирівна»
| Рядок 23: | Рядок 23: | ||
Якось я зустріла свого однокласника та ще кілька знайомих, з якими ми затіяли гарячу дискусію. Два парубки видали мені те, що й досі на голову не налазить: «Ну ось дивись, на нас война вплинула позитивно, бо у нас дєньгі появились», а далі сміх. Це говорить тутешня молодь! | Якось я зустріла свого однокласника та ще кілька знайомих, з якими ми затіяли гарячу дискусію. Два парубки видали мені те, що й досі на голову не налазить: «Ну ось дивись, на нас война вплинула позитивно, бо у нас дєньгі появились», а далі сміх. Це говорить тутешня молодь! | ||
Повертаючись до теми «місто «без» війни». Добре, що не всі міста, смт та села України постраждали. Я щиро радію, що моя Борзна вціліла. Та поки хтось бореться з провиною вцілілого постійно допомагаючи, решта – «война вплинула позитивно», б’ється за крупу, жаліється на голосну сирену, яка тут і так рідкість. Мені страшенно болить, що в момент, коли треба об’єднатися і бути свідомими, деякі українці так ганебно себе поводять і ще ганебніше висловлюються. Та завершити я хочу позитивно. Я знаю, що в моєму містечку, як і в інших поселеннях України живуть гідні люди. Слід лише цю гідність частіше демонструвати. | Повертаючись до теми «місто «без» війни». Добре, що не всі міста, смт та села України постраждали. Я щиро радію, що моя Борзна вціліла. Та поки хтось бореться з провиною вцілілого постійно допомагаючи, решта – «война вплинула позитивно», б’ється за крупу, жаліється на голосну сирену, яка тут і так рідкість. Мені страшенно болить, що в момент, коли треба об’єднатися і бути свідомими, деякі українці так ганебно себе поводять і ще ганебніше висловлюються. Та завершити я хочу позитивно. Я знаю, що в моєму містечку, як і в інших поселеннях України живуть гідні люди. Слід лише цю гідність частіше демонструвати. | ||
| + | |||
| + | НАЙДОВША ДОРОГА ДОДОМУ | ||
| + | |||
| + | Дорога додому. Моя найдовша дорога додому. Дорога тривалістю в три тижні. | ||
| + | Все почалося 24 лютого о пів на шосту ранку в гуртожитку Києва. Мій міцний сон перервала сусідка по кімнаті. Вона сиділа на моєму ліжку і щосили трясла мене за ноги. Я відкрила очі і побачила дівчину, яка в істериці кричала мені про війну. Її страх заповнив всю кімнату, але не мене. Мій мозок все ще спав і не розумів, що відбувається, але краєм вуха я чула галас на коридорі. Прийшовши до тями, я подзвонила мамі. Уявляю, як її здивував мій дзвінок в таку ранню годину. Найголовніше питання цього ранку було – як мені дібратися додому, адже автобуси ходять рідко, тож було прийнято рішення їхати спочатку на квартиру до тітки. Певно з цього моменту і починається моя найдовша дорога додому. | ||
| + | Я збирала речі, довго думаючи над тим, що мені треба. Можливо я вас повеселю, коли скажу, які найдивніші речі я забрала з собою. Тож, я врятувала зошит, куди виписувала домашнє завдання, дві книги, які зайняли половину валізи, два шоколадних батончика та сирочок. Я була настільки спокійною, що навіть сміття винесла. Я зібрала всі свої лахи до купи і відправилася в путь. Моїм місцем призначення була квартира на Оболоні, до якої мені добиратися хвилин 40. | ||
| + | На вулиці вже була купа людей. Біля банкоматів зібралася черга. Всі кудись йшли з валізами та прощалися. Спустившись в метро, я помітила чоловіків у військовій формі. Навіть почала лічити кожного наступного. Я пильно вдивлялася в їх серйозні обличчя, аби вловити ще якусь емоцію. З усіх боків лунали чутки від бабусь. Аби не слухати всі домисли оточуючих, я занурилася в новини. Час пролетів швидко і ось вже станція Оболонь. Я виходжу з вагона і знову бачу купу людей з валізами та тваринами. Однак, цього разу вони нікуди не йшли. Вони сиділи, думаючи, що робити далі. Певно, тоді вперше мене кольнув страх. Я вийшла з метро і прямувала до будинку тітки. Розглядала все навкруги, запам’ятовувала Київ таким живим, ніби боялася більше не побачити. Втім, зустрічала лише налякані очі. | ||
| + | Я зайшла в квартиру до тітки, яка тим часом готувала борщ. Отака реакція була у неї на події. Я не збиралася розкладати речі, бо думала, що сьогодні поїду додому. Мою наївність зруйнували новини, що голосили про небезпечність шляху. Тому наступні три тижні я провела у маренні своїм домом. | ||
| + | Кожного дня я мріяла про зустріч з рідними. І ось він – шанс. Одного дня, мама подзвонила і сказала, що наша знайома буде їхати до мого міста завтра автобусом. Почувши слова «знайома буде їхати», я сказала, що їду. Мені було все одно коли, як, з ким, бо вже уявляла, як обійму рідних. Рішення прийнято, місце в автобусі заброньовано, виїзд завтра об 11:00, вартість білету – 600 грн. Була лише одна умова: не говорити бабусі, бо буде хвилюватися. | ||
| + | Дорогою до місця від’їзду, я знову роздивлялася Київ. Він був зовсім іншим: весь у написах про російський корабель, блокпостах, зруйнованих будинках і військових. Чекаючи на автобус, мені подзвонила бабуся, якій я сказала, що я у тітки, все гаразд. Транспорт затримувався, тож я виїхала лише о 12:00. Автобус був переповнений. Люди настільки хотіли потрапити додому, що готові були стояти. | ||
| + | Дорога була довгою і хвилюючою. Кожну хвилину я відписувала своїм рідним, що зі мною все добре, але за вікном тільки й бачила оголошення «обережно міни». Зупинки на блокпостах, перевірка документів, розбита техніка з боку дороги, невідомі мені шляхи, бо багато доріг та мостів зірвано, дорога тривалістю в п’ять годин. І ось вона, мама, яка в сльозах біжить мене обіймати та тато, який досі не вірить, що я тут. | ||
| + | Я заходжу до будинку, дзвоню бабусі, щоб сказати: «Я ВДОМА!!!». | ||
===Програми мобільності=== | ===Програми мобільності=== | ||
Версія за 12:45, 8 червня 2022
Зміст
Персональні дані
ПІБ
Вольницька Аліна Володимирівна
Група
Електронна пошта
avvolnytska.ij20@kubg.edu.ua volnytska8@ukr.net
Соціальні мережі, блоги
Навчальна діяльність
Навчання на MOOC
Навчання на масових відкритих онлайн курсах)
Навчальна практика
МІСТО «БЕЗ» ВІЙНИ
Місто «без» війни. Те, що мене зараз хвилює, дратує і не відпускає. Моє містечко Борзна в Чернігівській області. Територія і люди, які менше постраждали від війни. Як вони себе поводять та що їх турбує. Ще не будучи вдома, я слідкувала за подіями в моєму краї, слухала розповіді рідних про тамтешню ситуації. Історії були однаковими: «Що ці люди творять?! Б’ються в чергах до банкоматів, магазинів, ніби вбити готові за ту третю пачку гречки, сердяться через комендантську годину, а ще претензії до приватних підприємців, чому ж вони не привозять тих чи інших товарів» тощо. Коли 10 березня я все ж змогла повернутися додому, то була дуже здивована. Неприємно здивована. Такий контраст з Києвом! В цьому місті нема війни. Люди не розуміють, що це, бо їх вона не торкнулося, але ж вони й не хочуть цього зрозуміти. Міські мешканці критикують все і всіх. Це почуття об’єднаності, яке я відчувала в Києві, зникло. На зміну прийшло почуття байдужості. Якось я зустріла свого однокласника та ще кілька знайомих, з якими ми затіяли гарячу дискусію. Два парубки видали мені те, що й досі на голову не налазить: «Ну ось дивись, на нас война вплинула позитивно, бо у нас дєньгі появились», а далі сміх. Це говорить тутешня молодь! Повертаючись до теми «місто «без» війни». Добре, що не всі міста, смт та села України постраждали. Я щиро радію, що моя Борзна вціліла. Та поки хтось бореться з провиною вцілілого постійно допомагаючи, решта – «война вплинула позитивно», б’ється за крупу, жаліється на голосну сирену, яка тут і так рідкість. Мені страшенно болить, що в момент, коли треба об’єднатися і бути свідомими, деякі українці так ганебно себе поводять і ще ганебніше висловлюються. Та завершити я хочу позитивно. Я знаю, що в моєму містечку, як і в інших поселеннях України живуть гідні люди. Слід лише цю гідність частіше демонструвати.
НАЙДОВША ДОРОГА ДОДОМУ
Дорога додому. Моя найдовша дорога додому. Дорога тривалістю в три тижні. Все почалося 24 лютого о пів на шосту ранку в гуртожитку Києва. Мій міцний сон перервала сусідка по кімнаті. Вона сиділа на моєму ліжку і щосили трясла мене за ноги. Я відкрила очі і побачила дівчину, яка в істериці кричала мені про війну. Її страх заповнив всю кімнату, але не мене. Мій мозок все ще спав і не розумів, що відбувається, але краєм вуха я чула галас на коридорі. Прийшовши до тями, я подзвонила мамі. Уявляю, як її здивував мій дзвінок в таку ранню годину. Найголовніше питання цього ранку було – як мені дібратися додому, адже автобуси ходять рідко, тож було прийнято рішення їхати спочатку на квартиру до тітки. Певно з цього моменту і починається моя найдовша дорога додому. Я збирала речі, довго думаючи над тим, що мені треба. Можливо я вас повеселю, коли скажу, які найдивніші речі я забрала з собою. Тож, я врятувала зошит, куди виписувала домашнє завдання, дві книги, які зайняли половину валізи, два шоколадних батончика та сирочок. Я була настільки спокійною, що навіть сміття винесла. Я зібрала всі свої лахи до купи і відправилася в путь. Моїм місцем призначення була квартира на Оболоні, до якої мені добиратися хвилин 40. На вулиці вже була купа людей. Біля банкоматів зібралася черга. Всі кудись йшли з валізами та прощалися. Спустившись в метро, я помітила чоловіків у військовій формі. Навіть почала лічити кожного наступного. Я пильно вдивлялася в їх серйозні обличчя, аби вловити ще якусь емоцію. З усіх боків лунали чутки від бабусь. Аби не слухати всі домисли оточуючих, я занурилася в новини. Час пролетів швидко і ось вже станція Оболонь. Я виходжу з вагона і знову бачу купу людей з валізами та тваринами. Однак, цього разу вони нікуди не йшли. Вони сиділи, думаючи, що робити далі. Певно, тоді вперше мене кольнув страх. Я вийшла з метро і прямувала до будинку тітки. Розглядала все навкруги, запам’ятовувала Київ таким живим, ніби боялася більше не побачити. Втім, зустрічала лише налякані очі. Я зайшла в квартиру до тітки, яка тим часом готувала борщ. Отака реакція була у неї на події. Я не збиралася розкладати речі, бо думала, що сьогодні поїду додому. Мою наївність зруйнували новини, що голосили про небезпечність шляху. Тому наступні три тижні я провела у маренні своїм домом. Кожного дня я мріяла про зустріч з рідними. І ось він – шанс. Одного дня, мама подзвонила і сказала, що наша знайома буде їхати до мого міста завтра автобусом. Почувши слова «знайома буде їхати», я сказала, що їду. Мені було все одно коли, як, з ким, бо вже уявляла, як обійму рідних. Рішення прийнято, місце в автобусі заброньовано, виїзд завтра об 11:00, вартість білету – 600 грн. Була лише одна умова: не говорити бабусі, бо буде хвилюватися. Дорогою до місця від’їзду, я знову роздивлялася Київ. Він був зовсім іншим: весь у написах про російський корабель, блокпостах, зруйнованих будинках і військових. Чекаючи на автобус, мені подзвонила бабуся, якій я сказала, що я у тітки, все гаразд. Транспорт затримувався, тож я виїхала лише о 12:00. Автобус був переповнений. Люди настільки хотіли потрапити додому, що готові були стояти. Дорога була довгою і хвилюючою. Кожну хвилину я відписувала своїм рідним, що зі мною все добре, але за вікном тільки й бачила оголошення «обережно міни». Зупинки на блокпостах, перевірка документів, розбита техніка з боку дороги, невідомі мені шляхи, бо багато доріг та мостів зірвано, дорога тривалістю в п’ять годин. І ось вона, мама, яка в сльозах біжить мене обіймати та тато, який досі не вірить, що я тут. Я заходжу до будинку, дзвоню бабусі, щоб сказати: «Я ВДОМА!!!».
