Відмінності між версіями «Кив!»
| Рядок 25: | Рядок 25: | ||
[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Історико-філософський факультет]] | [[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Історико-філософський факультет]] | ||
| + | [[Категорія:Слова 2021 року]] | ||
Версія за 15:17, 9 листопада 2021
Сучасні словники
Словарь української мови Упорядкував Борис ГРІНЧЕНКО
Кив! I меж. Выражаетъ киваніе. Вона йому кив оддалеки головою. Г. Барв. 461. Кив-морг на його! Н. п.
Кив II, -ва, м. Кивокъ, мимическій знакъ. Хто не слухає кива, той послухає кия. Ном. Там такий, що все на кивах та на мигах. Ном. № 5774. Підсунувши вгору шлика кивом. К. ЦН. 173.
Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)
КИВ, у, чол.
1. Те саме, що кивок. Там такий, що все на кивах та на мигах (Номис, 1864, № 5774); Одпровожали [відпроваджували] її хто сміхом, хто кивом, .. а хто дивом щирим (Марко Вовчок, I, 1955, 172); На селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву (Юрій Яновський, Мир, 1956, 94).
2. розм. Уживається як присудок за знач. кивнути. — Мати кив на мене: вийди мов (Архип Тесленко, З книги життя, 1918, 14); Уже й шапку надів був — іти, а тут сам Тригубенко — кив головою (Андрій Головко, I, 1957, 323).
